Отогенний менінгіт. Вибір операції.

Вид оперативного втручання при отогенних менінгіті диктується в основному характером вушного захворювання. При хронічному отиті робиться розширена радикальна операція, при гострому — мастоідектомія. Показання до радикальної операції при внутрішньочерепних ускладненнях гострого отиту виникають іноді лише при необхідності виробництва лабірінтектоміі або створення широкого підходу до верхівки піраміди.

Оперативне втручання повинно супроводжуватися широким оголенням твердої мозкової оболонки середньої та задньої черепних ямок. Виявлення в одній з них екстрадуральний абсцес не служить приводом до відмови від розтину другий. Якщо остання і виявиться при цьому інтактен, то все ж додатковий кістковий дефект створює кращі умови для зниження внутрішньочерепного тиску.

Розтин тромбірованного синуса, абсцесу мозку або обмеженого міжоболочним гнійника у випадках комбінованих ускладнень є, звичайно, обов’язковим. Більшу частину операцій па скроневої кістки при менінгіті краще проводити за допомогою стамесок В. І. Воячек, що забезпечують хворому лише мінімум струсів і неприємних відчуттів.

Медикаментозна терапія при отогенних менінгіті, проведена після операції, до 30-х років давала маловтішні результати. Застосування сульфаніламідів та антибіотиків різко змінило становище. Основними факторами успіху цієї терапії є вибір належних препаратів або їх комбінацій, встановлення оптимального дозування, способи введення лікарських речовин і достатня тривалість лікування.

Серед антибіотиків і донині найбільш популярним залишається пеніцилін, оскільки більшість мікробів при отогенпих ускладненнях чутливо до цього препарату. У порівнянні з іншими антибіотиками пеніцилін дає найменше число ускладнень [Піке (Piquet)], а розвиток при ньому стійких генерацій мікробів відбувається повільніше, ніж при стрептоміцин (В. К. Трутнєв).

Призначаючи пеніцилін, слід передбачити ряд умов, без яких лікування може бути не тільки малоефективним, але навіть шкідливим. Найважливішим є положення про неможливість замінити антибіотиком оперативне втручання, так як застосуванням антибіотиків ускладнення лише пригнічується, але не виліковується. Пеніцилін повинен призначатися після встановлення чутливості до нього мікроба. Визначення це доступно кожному лікувальному закладу, однак вимагає відомого часу (З. В. Єрмольєва).

При відсутності мікробів в спинномозковій рідині доводиться задовольнятися дослідженням виділень з вуха, що при хронічному отиті може призвести до помилок. Тому ще до встановлення чутливості мікробів слід призначати комбіноване лікування антибіотиками і сульфаніламідами. Дозування препарату і способи його введення повинні забезпечувати постійну терапевтичну концентрацію його в тканинах і рідинах хворого.

Нарешті, збираючи анамнез, треба спробувати з’ясувати, чи лікувався раніше хворий пеніциліном, як він його переносив і коли проводився останній курс [Вудворд (Woodward)].

Серед медикаментозних комбінацій, що застосовуються при лікуванні отогенного менінгіту, додавання до антибіотиків сульфаніламідів помітно підвищує ефективність терапії (В. І. Воячек і В. Ф. Ундріц, А. Г. Лихачов, А. С. Гарба, І. І. Потапов, М . І. Гаршин, І. І. Щербатов, Піке та ін.) Одночасне застосування декількох антибіотиків також підвищує ефективність лікування, так як механізм дії їх на мікробну клітину неоднаковий.

Синергічний ефект ясно виражений при поєднанні пеніциліну і екмолін, пеніциліну і стрептоміцину, біоміцин та екмолін. Проблема поєднаного лікування антибіотиками потребує подальшого вивчення, так як поряд з синергічно діючих можливі і явища антагонізму. Так, пеніцилін і Ауреоміцин мають синергічний ефект при пневмококової і діплобаціллярной інфекції Фридлендера і антагоністичний — при більшості експериментальних стрептококових заражень.

Пеніцилін і тераміцин сприятливі при пневмококової інфекції, а пеніцилін і хлормицетин можуть при ній іноді виявитися антагоністами і т. д. Поєднання пеніциліну з стрептоміцином, навпаки, завжди володіє синергічно діючих (З. В. Єрмольєва). Іноді корисно протягом курсу лікування міняти застосовувані антибіотики.

Лікування отогенних менінгітів одними тільки сульфаніламідними препаратами має сенс лише в рідкісних випадках непереносимості хворим антибіотиків або резистентності до них збудників. Ін’єкції пеніциліну кожні 2 години і навіть 3-4 години дуже тя
жкі для хворих; ця обставина направило увагу дослідників на створення препаратів тривалої дії.

До вас читали: