Пізніше температура може знижуватись до субфебрильної і навіть до нормальної (при розвитку шоку). Ступінь підвищення температури тіла не відповідає тяжкості хвороби. Одночасно з гарячкою з'являються головний біль, різка загальна слабість, біль у м'язах спини, блідість або ціаноз шкіри лиця, кінцівок. Спостерігається тахікардія, артеріальний тиск на початку хвороби підвищується, у разі шоку може різко знижуватись (до колапсу). Найзначніша, постійна, діагностичне важлива ознака менінгококцемії —екзантема. Висип на шкірі з'являється через 5—15 год. іноді—на 2-й день від початку хвороби. За характером, розміром елементів, локалізацією висип може бути різним. Найбільш триповий — геморагічний, неправильної форми, щільний на дотик, з чіткими контурами зірчастий висип, що іноді підвищується над рівнем шкіри. Елементи висипу, від поодиноких до множинних, що покривають усе тіло, мають різну величину — від цятковкх петехій до значних крововиливів. Внаслідок підсипання (появи нових елементів) висип різного забарвлення, яскравості, часто з типовим, ледь помітним, сіруватим (сталевим) відтінком, некротизацією глибоких і великих крововиливів, утворенням дефектів, що довго не загоюються, з подальшим рубцюванням. Нерідкі випадки некрозу вушних раковин, кінчика носа, кінцевих фаланг пальців. Найбільш типові місця локалізації висипу — сідниці, задні поверхні стегон, повіки, склери, вушні раковини, рідше — лице (у тяжких випадках). Геморагічний висип нерідко поєднується з розеольозними, папульозними, розеольозно-петехіальними елементами. . Прогностичне несприятливим є збільшення кількості елементів знизу догори, переважна кількість їх на верхній частині грудей, лиці, а також блідість, синюшність, нечітка контурованість висипу, загальний синюшний фон. Гістологічно екзантема е лейкоцитарно-фібринозною тромбоемболією (тромби або емболи містять менінгокок) і перифокальним ураженням судин. Шкірний висип при менінгококцемії— це метастатичні вогнища інфекції. Друге місце за локалізацією метастазів при менінгококцемії займають суглоби. Останнім часом артрит і поліартрит спостерігаються рідко —у 5 % хворих при спорадичних випадах і у 8—ІЗ % — в період епідемічних спалахів. На третьому місці за локалізацією — вторинні метастатичні вогнища в судинній оболонці ока — ірит, іридоцикліт, увеїт. Це призводить іноді до розвитку при менінгококцемії характерної тріади: геморагічний висип, артрит, ірит (іридоцикліт). Значно рідше метастатичні вогнища виникають в міокарді, ендокарді, легенях тощо. При дослідженні крові виявляють помірний або значний нейтрофільний лейкоцитоз зі зрушенням лейкоцитарної формули вліво до юних і мієлоцитів, збільшення ШОЕ, часто тромбоцитопенію. Блискавична менінгококцемія (син.: надгострий менінгококовий сепсис, фульмінантна менінгококцемія) — це про- гностично несприятлива форма менінгококової хвороби, за суттю — інфекційно- токсичний шок. Клінічно характеризується гострим, раптовим початком і бурхливим перебігом. Температура тіла з ознобом швидко підвищується до 40—41 °С, вже в перші години хвороби з'являється масивний геморагічний висип з тенденцією до злиття в обширні крововиливи, які швидко некротизуються.
Доза глікокортикостероїдів є індивідуальною і залежить від динаміки основних симптомів і наявності ускладнень. Призначають гідрокортизон — 3—7 мг/кг на добу, преднізолон — 1—3 мг/кг на добу або інші препарати у відповідних дозах. У випадках розвитку ІТШ добова доза глікокортикостероїдів значно збільшується, досягаючи 5—10 мг/кг (у розрахунку на преднізолон). Окремі патогенетичні препарати можуть зменшувати або збільшувати концентрацію деяких антибіотиків (антагоністичний або синергічний фармакокінетичний ефект). Так, осмотичні діуретики (манітол, маніт), гіпертонічні розчини глюкози посилюють екскрецію пеніциліну з сечею, знижують його концентрацію в крові і цереброспінальній рідині. Тому на тлі дегідратації наведеними осмотичними діуретиками треба скорочувати інтервали між ін'єкціями бензилпеніциліну до 2 год протягом 8 год після застосування діуретиків. Призначення лазиксу (фуросеміду) не потребує корекції інтервалів введення антибіотиків. Призначення глікокортикостероїдів більш як на три дні призводить до значного зниження концентрації бензилпеніциліну в цереброспінальній рідині, що зумовлено зниженням проникності гематоенцефалічного бар'єра внаслідок тривалої дії гормонів. Встановлено, що кофеїн, еуфілін, баралгін мають синергічний ефект щодо антибіотиків. Ці препарати збільшують концентрацію бензилпеніциліну в цереброспінальній рідині. Важливе значення в комплексному лікуванні мають протизапальні засоби, антигістамінні препарати. При збудженні хворого, судорогах, гіпоксії мозку призначають нейролептики (у вікових дозах розчини: 20 % —натрію оксибутирату, 0,25 % —дроперидолу, 0,5 % — сибазону, або реланіуму, седуксену) і засоби, що підвищують стійкість тканин мозку до гіпоксії (вітаміни В1, B6, нікотинову кислоту, ноотропні засоби: пантогам, піридитол). Рекомендується широке застосування ангіопротекторів — пармідину, натрію етамзилату, трибенозиду, які можуть бути ефективними при менінгококцемії та ангіопатії, що періодично спостерігається при різних формах менінгококової хвороби. Госпіталізація носіїв менінгокока не є обов'язковою, призначають протягом 5 днів усередину левоміцетин або сульфален в середньотерапевтичних вікових дозах. Профілактика передбачає раннє і повне виявлення джерела інфекції, санацію носіїв, ізоляцію і лікування хворих. Госпіталізація хворих на генералізовані форми є обов'язковою. Виписка зі стаціонару можлива при клінічному видужанні та двох негативних результатах бактеріологічного дослідження слизу з носоглотки, які проводять не раніше, ніж через 3 дні після закінчення антибактеріальної терапії з інтервалом 3 дні. В осередку інфекції протягом 10 днів проводять медичний нагляд за особами, що були в контакті з хворими, а також їх дворазове (за цей період) бактеріологічне обстеження. У колективи, де виявлені хворі на менінгококову хворобу, нові особи не приймаються протягом 10 днів після ізоляції останнього хворого. Для профілактики менінгококової хвороби серед осіб, що були в контакті, застосовують імуноглобулін, який дає епідеміологічний ефект, найбільш виражений протягом місяця. Перспективним е проведення під час спалахів активної імунізації полісахаридними вакцинами А і С. Вивчається імунологічна та епідеміологічна ефективність вакцин проти менінгококів групи В.
Патогенез І патоморфологія. Носоглотка — місце первинної локалізації (ворота інфекції) і розмноження менінгококів. У типових випадках розвиток інфекції має три стадії: назофарингіт—менінгококемія — менінгіт. На будь- якій стадії розвиток патологічного процесу може зупинитись. У більшості випадків (85—90 % ) перебування збудника на слизовій оболонці носоглотки не супроводжується помітними місцевими і загальними змінами і закінчується транзиторним або більш тривалим здоровим носійством. Основний шлях поширення менінгокока в організмі — гематогенний. Бактеріемія супроводжується масивним розпадом менінгококів — токсемією. Бактеріемія з токсемією призводять до ураження ендотелію судин. Під час бактеріемії (менінгококцемії) менінгококи з кров'ю можуть потрапляти в судинне сплетення і епендиму шлуночків мозку, а через цереброспінальну рідину — в підпавутинну порожнину. При менінгококемії уражується судинна оболонка очей, що призводить до увеїту, іридоцикліту, панофтальміту. Можливий розвиток ендокардиту, пневмонії, ушкодження нирок, надниркових залоз. У патогенезі менінгіту важливу роль відіграє гематоенцефалічний бар'єр (ГЕБ), який складається з ендотеліальних клітин капілярів і мікроглії. На «пропускних пунктах» ГЕБ здійснюється контроль не стільки за розмірами молекул, скільки за їх безпекою і потребою в даний момент у відповідній структурі мозку. Біологічно активні речовини — гістамін, серотонін, гепарин, кініни і система комплементу — суттєво підвищують проникність ГЕБ. Враховуючи деякі функціональні особливості головного мозку і оточуючу його структурну систему, можна схематично так представити патогенез менінгококового менінгіту. I. Проникнення збудника через ГЕБ, подразнення рецепторів м'якої мозкової оболонки, ліквороутворюючих систем токсичними факторами і запальним процесом. II. Секреція цереброспінальної рідини зі збільшенням її клітинних і білкових складових частин. III. Порушення циркуляції крові в мозкових і оболонкових судинах, затримка резорбції ЦСР. IV. Набряк і набухання мозку, переподразнення оболонок мозку і корінців черепних і спинномозковий нервів. У мозкових оболонках відбуваються розширення судин, стаз, ексудація, клітинна проліферація за ходом судин, вихід лейкоцитів у цереброспінальну рідину, утворення навколосудинних інфільтратів, гнійне розплавлення. Запальний процес поширюється навколосудинними (периваскулярними) просторами у речовину головного мозку (менінгоенцефаліт). М'яка мозкова оболонка не розтягується, тому збільшення об'єму мозку внаслідок його набряку, а також збільшення кількості цереброспінальної рідини призводять до. мозкової гіпертензії. У кінцевому результаті декомпенсація мозкової гіпертензії може призвести до зміщення головного мозку вздовж церебральної осі, вклинення мигдаликів мозочка у великий (потиличний) отвір і защемлення довгастого мозку зі швидким розвитком паралічу центру дихання, а потім — судинного центру. У патогенезі особливо тяжких форм менінгококової хвороби, особливо менінгококемії, провідну роль відіграє інфекційно-токсичний шок. Він виявляється як гострий судинний колапс на тлі тяжкої інтоксикації.
